Сьогодні вечір, що передує дню Святого апостола Андрія Первозванного. Свято Андрія, або просто Андрія — це не тільки релігійне свято, але й народне. За давніми народними віруваннями вважають, що ніч з 12 на 13 грудня наповнена чарами. Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя. І ворожити слід саме у ніч перед святом.

У творах Богдана Лепкого можна зустріти опис багатьох народних звичаїв та обрядів: різдвяних, великодніх, пов’язаних зі жнивами, святом Трійці тощо. У «Казці мойого життя» митець описав, як саме відзначали найбільші релігійні свята у його родині, яких народних звичаїв дотримувалися. Не оминув письменник увагою і вечір перед святом Андрія Первозванного, один із розділів третьої частини «Бережани» має назву «Вечір під св[ятого] Андрея». Тут Б. Лепкий розповідає як ще малим спостерігав за дівочими ворожіннями напередодні Андрія, які організовували його тітки, описує кілька видів ворожби: на балабухах, виливання воску, калатання ложками по паркані, переставляння дівочих черевичків. А ще подає розповідь далекої родички тети Олесі про грішну ворожбу, якою не варто займатись.

Подаємо невелий уривок цього розділу, а повністю зможете прочитати у «Казці мойого життя» Богдана Лепкого.

ВЕЧІР ПІД СВ[ЯТОГО] АНДРЕЯ

— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.

— Чому б то не мудру

— А тому, бо опівночі перед святим Андреєм засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.

Ілюстративне фото з мережі Інтернет

— І що?

— І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі гранатовий сурдут і ясні, в паски панталони, віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула, — подобався їй, шарнула ножицями, і малесенький шматок гранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. […]

Минув рік. Знову наближався вечір святого Андрея. Ніч була така темна й бурхлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже зібралися йти спати, як перед ганком озвалися дзвінки. Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священник і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, бо на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати. […]

Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у гранатовім сурдуті і в ясних панталонах, він — той самий, що бачила його в дзеркалі…

Побралися й зажили собі так щасливо, як у казці. […] Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й переглядала свої листи, стяжки, засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок гранатового сукна. [..]

«Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого героїка. Звідки ти його взяла? Кажи!»

Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було… […] Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними. […] Вони пібралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб. І най Бог хоронить, щоби котра з вас важилася на таке діло.