Я йшов в театр.
Великі, різної краски папері поналїплювані на углах домів говорили прохожим, що отсе нинї виступає славна артистка і — варто пійти до театру.
Приходжу до каси і жадаю білєту.
Нема — кажуть — такого як хочу; єсть лишень в-двоє дорожшій. Я витрусив всї свої кишенї, заплатив білєт і вийшов з каси.
На дворі був вечір. На-пів весняний а на-пів зимовий ще вечір. На небі світять ся зорі, на улицях лампи ґаcові. На небі мрака і хмари, і зорі світять ся неясно. На лямпах скло брудне й не мите не пускає крізь себе світла.
Йду скоро, спішусь до театру. Минаю улицї широкі а йду вузкими, куда коротша дорога.
На переулку якась постать чорна і погана стає передо мною.
— Дайте, паноньку, крейцар! дитина цїлий день не їла...
Я сягнув до кишенї. Там не було нїчого, лишь білєт. I менї стало встидно і я побіг ще скорше до театру.
Сидїв я поруч знакомих. Они дивились на штуку і бавили ся весело.
— Ох як горячо! — казав оден, — коли не вип’ю пива, то вмру як та акторка на сценї...
Всї засміяли ся сердечно і дивувалися, чому я не сміявся разом з ними...