Частина 1.До Зарваниці

У травні особливу пошану віддаємо Пресвятій Богородиці. Наш український народ має в Пречистій Діві Марії свою Опікунку і Небесну Матір. Так склалося, що в цьому ж місяці ми шануємо і наших земних матерів, тих, які дуже часто є першими поводирями маленької дитини до Божого храму, до молитви – розмови з Творцем. А в найскладніші періоди нашого життя земні матері віддають нас під опіку Матері Небесної. І «ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла…»

В церквах України чимало чудотворних ікон Богородиці, за посередництвом яких отримано особливі ласки, зцілення, навернення…. Саме про них і йтиме мова далі. У житті Богдана Лепкого, глибоко релігійної людини, практикуючого християнина, було три зустрічі з чудотворними іконами Пречистої Діви Марії. Перша відбулася у ще зовсім юному віці. Тоді Богдан Лепкий — хворобливий маленький хлопчина, разом з матір’ю Домною з Глібовицьких Лепкою приїхав на прощу до Зарваниці. Мати, після сімейної трагедії — в одну ніч померло троє молодших від Богдана дітей, вимолювала здоров’я для свого, на той час єдиного, сина. І чудо відбулось: Богдан одужав, став відомим письменником, громадсько-культурним діячем, у сім’ї народилося ще четверо дітей.

Ось як через багато років письменник згадував прощу і саму Зарваницьку ікону Божої Матері у книзі «Казка мойого життя»:

«Церква була мурована, але не дуже велика. Трохи скидалася на костел. І всередині не така-то розкішна, як уявляв собі хлопець. Все було, як звичайно. Сонце зазирало крізь шиби і ясними плямами лягало перед престолами. Коліна згинаються до молитви. У церкві було тихо, тільки рої мух гуділи під склепіннями. Ніби й вони хотіли якусь пісню співати, але не вміли.

Ліворуч була буцім каплиця з окремим престолом. По обох боках того престолу висіли великі осклені габльоти, виложені темно-синім чи фіолетовим оксамитом, а на тім оксамиті висіли всілякі срібні й золоті хрестики, серця, перстенці тощо. […] дзеленькнув дзвінок, почувся якийсь дивний туркіт, завіса піднялася вгору і появилася чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої.

Темна, наче замрячена літами й зітханнями тих тисячів душ, що шукали в неї помочі і потіхи. Лиця не видно було добре, тільки очі дивилися так якось спочутливо й добряче, що хлопець свої спустив додолу. […]

Упав біля неї. Хотів молитися, та молитви мішалися в голові, а слова втікали з уст. Щось його то душило за горло, то знов так легко робилося на серці, як ніколи. Молився без слів. Як довго, не знає. Поки реєнт не поміг мамі встати, і поки не відпровадив її до брички.

Мовчки йшов поруч мами.

Не питався, що? Як? І чому? І ніколи, але то ніколи не починав балачки про Зарваницю.

І не був там більше ніколи.

Боявся інших вражінь, бо змінилися часи і він сам став інший. А так, — все ще на нього дивиться чудотворна Мати Божа тими самими спочутливо-добрячими очима, і все ще мама лежить перед її престолом.

Молиться і плаче».